Спекотного літнього дня ми відправились у спальний район старої забудови на лівому березі Києва, аби зустрітися з художницею і засновницею простору depot12_59 Тамарою Турлюн (та її котом). Розпитали, як це – відкрити мистецьку галерею у власній квартирі, як співіснувати з мистецтвом у повсякденному житті та навіщо створювати культурний осередок на Дарниці.
Довідка: Тамара Турлюн – художниця, випускниця Національної академії образотворчих мистецтв України. Учасниця багатьох персональних і колективних виставок. У 2021 році реставрувала мозаїки Київського автовокзалу. У 2021 році заснувала мистецький простір depot12_59 у квартирі в Дніпровському районі Києва.
Про ідею галереї у квартирі
– Ідею створити повноцінний арт-простір у власній квартирі ми виношували біля року. І на першій виставці відвели під об’єкти тільки куточок кімнати. Тепер вже є змога розширити експозиційний простір (насправді, ми просто нарешті перенесли усі наші речі до спальні чи коридору). Звісно, що ідея виставкового простору у квартирі – не наш винахід. Проте ми надихались простором Гараж127 у Харкові. Його створили Анастасія Хлєстова та Антон Ткаченко у справжньому гаражі, і саме їх підхід мені запав у душу.
Галерея працює тільки два місяці, і зараз діє наша друга виставка. Тож величезного досвіду іще немає, радше – дуже багато планів. І, мабуть що, однодумців: для мене було відкриттям зустріти на вернісажі купу нових людей, які просто десь про нас почули і прийшли дивитись виставку.
Все, що ми робимо, ми робимо вперше. Але при цьому хочемо позиціонувати себе як невеличку інституцію, як галерею. Саме тому ми від початку зробили тут професійне освітлення, яке можна підлаштовувати для найкращого експонування різних робіт. Але інколи жартуємо, що якісь деталі експозиції підказує сам простір: якщо вже десь є забитий цвях, чому б не використати його знову і повісити на нього іншу картину?
Мені подобається, що ми можемо експериментувати з виставками, з простором, з експозицією. Що, наприклад, роботи можна не тільки розвісити, а й розкласти на підлозі, використати полички. А ще, оскільки ми – маленька інституція, працювати з більш легкими, особистими темами.
Про простір
– Цю квартиру (й майстерню) ми ділимо з моїм хлопцем Андрієм. Він – інженер, займається звуком, виготовляє педалі до гітар, сам на них друкує. Наша квартира – це водночас і жилий, і робочий простір. З окремою спальнею та основним приміщенням – для роботи й виставок. Звісно, доводиться іти на компроміси: ми обоє працюємо у нашій кімнаті-майстерні, і просторові рішення важливі. Наприклад, робочий стіл Андрія – то святе, це, здається, єдиний «нерухомий» об’єкт у кімнаті.
Найскладніше у підготовці простору до виставки, як не банально, – прибрати. До відкриття й особливо – після. Будь-який шматочок пилу вже псує враження від виставлених робіт. Розмістити експозицію – теж челендж. Для мене – продумати, як все буде виглядати й взаємодіяти між собою, для Андрія – власне, технічна сторона: як все розташувати, зафіксувати, вирівняти світло.
Ми весь час змінюємо простір залежно від виставок. Наприклад, одній художниці, виставка якої буде взимку, потрібно буде відділити частину кімнати, щоби демонструвати відео, і ми ще розмірковуємо над просторовим рішенням. Такі трансформації приміщення хочеться продовжувати: можливо, зробимо виставку з килимами, можливо, якусь інсталяцію розмістимо у ванній кімнаті (наразі там була тільки фотозона).
Також є ідея осмислити балкон, бо зараз тут – самосад. Мені імпонує ідея Алевтини Кахідзе (художниця, перформерка – ред.) про рослини, наше ставлення до них і переосмислення, що бур’ян, а що не бур’ян. Зрештою на балконі сформувалась своя екосистема: різні рослини ростуть самостійно, я приходжу тільки поливати. Сподіваюсь, що і балкон теж стане частиною чогось більшого. А можливо, наступного літа зробимо під ним одноденний лендарт-симпозіум.
Постійно перебувати у одному просторі з мистецтвом – це, звісно, виклик. Але ти з часом вчишся абстрагуватись від цього. Об’єкти стають частиною простору, і ми навчились співіснувати з ними.
Про лівий берег
– Наша ідея – не просто створити мистецький простір у квартирі, а зробити це саме на лівому березі. Я живу тут уже два роки, і мені трохи сумно, що тут майже немає мистецьких осередків. Радує, що є простір АКТ на арт-заводі «Платформа», на який, щоправда, сильно вплинула пандемія. На щастя, зараз у них великі плани створити культурний осередок, тож будемо співпрацювати.
Та загалом ми націлились саме на те, щоб розвивати культурну інфраструктуру лівого берега. Наступного року, наприклад, планую зробити одноденну резиденцію для художників. Можливо, провести екскурсію, показати архітектуру, провести тур по мозаїках.
Навряд чи я погодилась би на це, якби наша квартира була на правому березі (хіба що у віддалених районах). Бо для багатьох моїх друзів, які приходять на виставку, доїхати сюди – це вже неабиякий челендж, чимало хто приїздить у цей район вперше у житті.
Зрештою ми дізналися, що в нашому районі живе дуже багато класних людей, яким справді бракує якогось простору для ком’юніті. І ми хочемо заповнити цю нішу.
Про кота
– Кіт – наш головний куратор. Жартуємо, що він сам обирає місце для об’єктів, а коли лягає на якусь із картин – це знак, що робота вартісна. Не знаю чому, але він абсолютно спокійно ставиться до всього, що відбувається в просторі. Навіть дивуюсь, що він ще жодного разу не застрибнув ані на поличку, ані на тумбу з інсталяцією.
Він толерує навіть гостей, хоча маленькі діти його лякають. На відкритті всі його клацають, знімають – і йому ок. Це така cute фішечка нашого простору.
Усі його називають просто Котом. Насправді в нього було й більш персональне ім’я, але зараз воно йому геть не пасує. Він став занадто шикарним для того імені. І йому, здається, подобається, коли його кличуть Котом.
Про відвідувачів
– Люди – одна з мотивацій працювати. Коли бачиш, скільки людей приходять до тебе не відкриття виставки, цікавляться, скільки незнайомих обличь і скільки тих, яких знаєш тільки по фото – це дуже надихає. Хтось може зайти навіть на 10 хвилин – але це все одно багато для нас значить. Перед першою виставкою ми жартували: якщо будемо ми з Андрієм, художниця, пара друзів та кіт – вже буде повноцінне відкриття. Але прийшло більше сорока людей – і це було несподівано.
Звісно, хочеться якось взаємодіяти із сусідською спільнотою, але поки що трохи страшно: все-ж таки ми тут живемо і хочеться не зашкодити собі від початку. Тож, умовно кажучи, афіші на двері поки не вішаємо, все може бути. Сусідів на виставку теж поки не запрошували. Мабуть, вони думають, що в нас тут просто тусівки (хоча, звісно, після 11-ї ми намагаємось не надто шуміти). Є ідеї колаборації з кав’ярнею у дворі, наприклад. Будемо поступово набирати обертів.
Про виставку
Колективна виставка Wonderful Life триватиме у просторі depot12_59 до 16 вересня. Щоб уточнити години роботи та деталі візиту, пиши у приватні повідомлення на сторінці галереї в Instagram.
– Поточну групову виставку Wonderful Life ми приурочили до свободи самовираження у різних проявах. Бо ми всі – і художники теж – часто себе обмежуємо. Наприклад, у візуальному плані: я викладаю – і через це не можу собі дозволити робити все, що б мені хотілось.
На цій виставці я себе позиціоную як куратор. Адже групова виставка – це значно більше, ніж одне висловлювання. І всі роботи, які тут є, так чи інакше обігрують тему свободи. Наприклад, для Діми Ярошенка – це свобода у стосунках, свобода тілесна. А для Володимира Габуди – у пошуці нових вражень, як-от від єднання людини з природою. Натомість скульптури Насті Лелюк відсилають до шибарі, практики зв’язування – це теж пошук межі між свободою та підкоренням. Лада Вербіна у своїх роботах зображує весільні караваї, які в контексті цієї виставки можна зчитати як символ обмеження свободи, який ми обираємо власноруч.
Кілька робіт – мої. Наприклад, оць ці – із серії «Сила праці». Річ у тім, що у шкільні роки на уроках трудового навчання дівчата мусили шити й готувати, тоді як хлопці – випалювали по дереву. Мені дуже хотілось взаємодіяти з цим матеріалом – та мені відмовляли, мовляв, ти ж дівчинка, куди тобі паяльника. Та тепер, коли я вже доросла, я нарешті можу робити усе, що хочу. Навіть випалювати по дереву портрети знайомих оголених жінок.
Про плани
– Планів дуже багато: все вже розписано до зими, і ми буквально не встигаємо запланувати всі ті виставки, які б хотілось зробити. Свою виставку я точно не зможу зробити до наступного літа! Хіба що якось репрезентувати творчість моєї сім’ї, яка жила у селі.
А ще я постійно знаходжу цікаві речі, які хтось просто викинув. Можливо, сусіди дивляться на мене як на дивакувату таку дівчину, але насправді можна знайти цікавезні речі. Наприклад, я натрапила на роботи одного художника – акварелі, створені 1968-го року. Вони підписані, але художник не був популярний, його ім’я невідоме. Тепер маю велике бажання виставити ці роботи. І взагалі зробити виставку знайденого мистецтва. Багато речей заслуговують на репрезентацію – бо коли ти переносиш їх в інший контекст, до виставкового простору, вони одразу сприймаються геть по-іншому, отримують новий зміст.
Досвід менеджменту цього простору допомагає і мені як художнику краще зрозуміти, як працюють галереї, куратори, як створюються виставки. Комусь це виглядає легким, але кожен художник – яскрава особистість, до кожного потрібен особливий підхід. Хтось доробляє, удосконалює свої роботи в останній момент. Хтось має певні побажання (чи навіть умови) щодо експонування робіт.
Думаю, наш простір – це класна можливість для багатьох художників. Ми не кажемо, що працюємо з молодими художниками (це занадто розмитий термін). Радше з тими, хто тільки починає отримувати виставковий досвід і шукає для цього можливості. І якщо художнику хочеться зробити висловлювання – ми йому допоможемо це зробити. Це саме те, чого мені бракувало, коли я починала свій шлях. Мені здається, ми пропонуємо такий собі безпечний простір для художників.
Кожен день – це новий досвід. Ніколи не знаєш, що буде далі, як зміниться простір під нову виставку чи завдяки людям, які до тебе прийдуть.
Фото by murmurash
