Як живе артсквот «Садік»?

Уже десятки років слово «сквот» у Києві є синонімом до творчого осередку, у якому молоді художники задають тон київській артсцені. Ми зустрілись із Олексієм Золотарьовим і Василем Грубляком у їхній майстерні в сквоті «Садік», щоби побачити, як функціонує єдиний на сьогодні діючий артсквот у Києві та чим живуть молоді київські художники.

Олексій Золотарьов

Василь Грубляк

Довідка. Сквот «Садік» знаходиться в історичній частині Подолу, на горі Щекавиця, проте його точну адресу резиденти тримають у секреті. Уже сім років тут постійно діють чотири незалежні творчі майстерні. Наразі незмінно працюють скульптор Олексій Золотарьов і художник зі світла Василь Грубляк (разом – група GAZ), скульпторка Катерина Бучацька, скульптор Петро Гронський, живописець Віталій Кравець та графік Сергій Западня. Раніше в сквоті працювали також Антон Ільчук, Добриня Іванов, Данило Шуміхін.

Про «Садік»

Аби відвідати сквот «Садік», потрібно заздалегідь домовитися з кимось із його резидентів. Тут не буває випадкових перехожих, бо точну адресу повідомляють лише за особистого спілкування. Роками будівля нинішнього сквоту поблизу історичної гори Щекавиця межувала лише з приватним сектором, та в останній час довкола з’являється все більше новобудов.

Олексій: – Раніше в нас був чудовий вид на Пейзажку, Софію й усе довкола, а потім з’явилось оце одоробало [новий ЖК на вул. Глубочицькій, 34]. Поруч із ним будують ще одне таке, і ми скоро будемо в оточенні. Найжахливіше те, що це будує зовсім молодий архітектор нашого віку, а виходить такий «барачний стиль». Травмовані люди проєктують, травмовані потім у таке заселяються...

Будівля розвернута фасадом у двір, тож з боку вулиці місце мало схоже на мистецький осередок. Наші провідники, художники Олексій Золотарьов і Василь Грубляк, пояснюють, що сквотери прагнуть не привертати до себе зайвої уваги, адже будівлю вже багато років намагаються приватизувати.
Олексій відчиняє старі ворота, замкнені на старорежимний навісний замок, і пускає нас на територію «Садіку». І хоча стоїть типова пізня осінь, територія сквоту напрочуд затишна: стіни завиті хмелем і виноградом, а серед вікових кущів жасмину виринають крісла-качалки та фрагменти артоб’єктів. На одній із лавок дрімає чорний кіт Фобос – один із повноправних мешканців сквоту.

Сам будинок звели в п’ятдесятих, і здається, що він буде стояти ще дуже довго, особливо якщо за ним доглядати. Фасадна композиція із доричних колон прикрашена графіті з іменами, це залишки мистецького проєкту одного європейського художника, який залишив тут прізвища всіх митців, з якими зустрівся в Україні. Доки ми вишукуємо знайомі імена, Олексій розповідає, що сквот функціонує в такому вигляді вже сім років: колись будівля стояла порожньою, потім, за словами сусідів, у ній була й порностудія, і наркопритон, а згодом приміщення засквотували ті художники, що працюють тут зараз. Першим тут облаштувався Сергій Западня, який досі займає одну з майстерень (усього їх тут чотири).

Олексій і Василь розповідають, що за благоустрій будівлі відповідає місцевий «зв’язний» (за їхніми словами, з дуже неоднозначним минулим). Він тут постійно живе разом із дружиною, знає весь Поділ і допомагає вирішувати геть усі технічні питання, наприклад, надати охорону, домовитися про офіційне споживання світла чи налагодити взаємини з сусідами.

Василь: – Наш «зв’язний» – це приклад того, як можуть сплавлятися дві крайності та як культура може змінювати все довкола. Він став нашим охоронцем, а років через п’ять у ньому прокинувся куратор і він став розказувати нам, що й де експонувати. Фактично, людина лишилася вірною своїм цінностям, але вже геть інакше дивиться на реальність та художників.

У самій будівлі досить холодно: резиденти опалюють тільки майстерні. Біля входу – вогнегасники та лічильники, на кожному – ім’я відповідального за сплату, усе серйозно.

Про майстерню

Майстерня Олексія та Василя на другому поверсі, туди ведуть широкі бетонні сходи. Доки ми підіймаємося, Олексій пояснює: художники постійно вкладаються в ремонт будівлі, щоби принаймні зупинити неконтрольовані процеси. Нещодавно підлатали дах, але залишили сліди підтікання для атмосферності.

Наші герої ділять одну майстерню на двох і працюють тут над спільними проєктами. Олексій – скульптор, Василь – художник зі світла, а разом вони група GAZ, яка займається соціально-критичним мистецтвом, створює перформанси й інсталяції. З назвою все дуже просто, це абревіатура їхніх прізвищ: Grublyak and Zolotariov.

Приміщення їхньої майстерні розділене на кілька зон: праворуч – місце, де Василь працює зі світлом, ліворуч – фрагменти скульптур Олексія, по центру – лаунж-зона з теплим світлом, диванами, книжковою полицею та знімками попередніх робіт. На скляному столику – «Журнал прийому хворих» родом із сімдесятих, де «відмічаються» всі гості майстерні.

Олексій: – Коли ми заїхали сюди, тут була чорна, убита кімната, з діркою в підлозі й на даху, без зручностей. Із меблів були чотири дивани та два крісла. Крісла ми одразу викинули у вікно, диван один розібрали й знайшли там якісь візитівки, спідню білизну… На підлозі навіть пентаграма була! Вирішили залишити тільки один диван, цікавий за конструкцією. Вася його повністю розібрав, зняв обшивку й обклеїв банерами, які дістав Добриня Іванов, із рекламою проєктів «Я галерея» Павла Гудімова. На ньому, у цьому куті, – моє місце. А Васіне – у його улюбленому кріслі.

Ми все зробили самотужки. Виходить, що заїхали останні, а зробили найбільше. Тепер майстерня повністю готова до експлуатації, тут жити можна! Фактично, тут є робоча й неробоча зони, але за певних умов усі зони стають робочими.

У сквотерів є велике бажання зробити цю точку повністю офіційною, аби сюди прийшов мер міста й сам сквот перетворився на знаний культурний осередок. Та поки що існують побоювання, що одного дня ділянку віддадуть під забудову: уже були ситуації, коли місцевий «зв’язний» говорив, що за два тижні треба залишити приміщення. На щастя, у попередніх випадках усе обійшлося.

У кожній із чотирьох майстерень своя атмосфера. Наприклад, у майстерні Катерини Бучацької на першому поверсі більше природного світла, стоїть дерев’яний буфет із фарбами та білий рояль. Робіт майже немає, крім кількох невеликих скульптур і старих ескізів: більшість об’єктів представлені на виставці в одній з популярних галерей. Катерина єдина зі сквотерів, хто викладає живопис і запрошує в майстерню своїх учнів. В іншій майстерні, у Петра Гронського й Віталія Кравця, більш холодне світло та яскраві меблі в дусі баугаузу. Тут і макети скульптур (Петро нещодавно виграв конкурс на створення скульптури карпатської рисі в Моршині), і яскраві, насичені кольором живописні полотна Віталія з нової серії робіт.

Резиденти планували, щоб у сквоті проходили повноцінні виставки – не тільки тусовки для своїх. Одного разу наважилися зробити такий експеримент, запросили гостей і журналістів, але відчули, ніби втрачають контроль над ситуацією, якщо пускають когось у свій загублений світ.

Про сквотинг

«Садік» функціонує в такому форматі вже сім років, хоча, за словами наших провідників, відчуття тимчасовості їх не полишає. У цьому й є специфіка сквотингу: у якусь мить виникає синергія людей, які щось роблять разом, а потім хтось відпадає, виїжджає через різні причини. Сквотерів постійно питають, чи не звільнилася майстерня: місце вже стало доволі відомим серед молодих київських художників.

Олексій: – Спиться тут дуже добре! Будинок реально «живий», якщо образно говорити. Деяким людям тут дуже дискомфортно, деяким навпаки, як нам із Васею.

Ми вже не перший сквот у цьому районі: у 90-х тут недалеко був мистецький «Сквот на Олеговской», але з нього хтось поїхав, хтось помер… У цьому будинку власне теж були художники: наприклад, Володимир Заіченко в 90-ті працював саме в цій майстерні, а потім випадково спалив її. У нього був ящик із фарбами, який загорівся, і пропалив ту саму діру в підлозі та стелі. Наче є таке якесь нашарування, що одні поїхали, на їхнє місце прийшли ми.

Більшість художників дивно ставляться до місць, де вони працюють. Навіть члени Спілки художників, отримуючи майстерню на все життя, чомусь доводять її до повного гівна: ти туди заходиш, там пліснява, усе завалено!.. Я теж таку пожиттєву майстерню отримав, і там у нас проходить мистецька резиденція. Тобто тут і там ми займаємось особистими проєктами, а комерційними – ще в третій майстерні за містом.

У сквоті добре не тільки людям, а й котам. Зараз тут живе лише один – чорний Фобос, який колись був кошенятком із величезними переляканими очима. У кожній майстерні котів кличуть по-різному: попередника Фобоса звали й Персиком, і Рудим, Лінолеумом і навіть Батоном. А кіт на ім’я Грушевський запам’ятався своїм бойовим характером: одного разу весь поранений прийшов на ґанок садочку, тож Василеві разом зі «зв’язним» довелося везти його до цілодобової ветклініки на порятунок. Утім після загоєння ран уже безхвостий Грушевський буквально пішов жити в сусідній монастир. Резиденти припускають, що сквот – ніби перевалочний пункт між котячими життями, де вони можуть просто відпочити й виспатися, доки їх ніхто не чіпатиме.

Василь: – Можна сказати, що це місце якесь містичне. Ніби-то ота змія вкусила віщого Олега мало не на цьому місці, на горі Щекавиця. І, якщо вірити в езотерику, то в будинку є щось особливе. Когось він приймає, когось – ні: із собаками не складається, а людей і котів приймає, хоч і не всіх. Одного разу, наприклад, Льошина подруга тут вилаялася, що будинок херовий якийсь, а потім на рівному місці підсковзнулася й так ударилась об сходи, ніби хтось їй у торець дав. Не знаю, чи було це якось пов’язано, але є таке, що будинок когось приймає, а когось виштовхує.

Можливо, думки осідають на речах. Коли прийшли в це місце, тут була повна розруха, але ми створили його разом. Хтось постійно за щось переживає: хтось – за дах, десь хтось підчистив, прибрав територію. Це вічний процес.

Про проєкти

– Ось ця фотографія – це наш проєкт RUтіна. Ми створили зіккурат, який за формою нагадував мавзолей Леніна, і потім спалили його на Бірючому (літня артрезиденція на березі Азовського моря). Це все якимось способом потрапило на НТВ, і в наслідок цього нам заборонили в’їзд до Росії (хоча воно нам і не треба взагалі, ми дивимось у кардинально іншу сторону). НТВ написали, що «фашиствующие молодчики» в степах України палять мавзолей!

– Білий гіпсовий автомат залишився від одного проєкту, теж провокаційного. Він називався «Збройна кімната, частина І». Ідея була в тому, що як місце для експозиції ми використали білу фуру, як у гуманітарному конвої, і наповнили її відлитими в гіпсі копіями автомата (пейнтбольного, не бойового, але різницю так просто не помітиш). Спочатку люди гуляли павільйоном, а потім потрапляли в цю кімнату, де ми тихенько роздали їм цю «зброю». У якусь мить запала тиша, адже раптом усі в кімнаті виявились озброєними. Напруга висіла в повітрі, доки хтось із гостей, здається, британець, не розбив свій автомат об землю із криком «Fuck the war!» І далі понеслося: автомати били, ламали, розмальовували, забирали з собою. А потім про цей проєкт дізналися й нас запросили представити його частину у фонді Генріха Бьоля в Берліні.

– Минулої зими красиві чавунні ліхтарі в Маріїнському парку спробували замінити на нові, сказавши, що старі не підлягають реставрації. Але ж вони були справжнім витвором мистецтва! Тож група активістів, серед яких і ми, взялися за їхню реставрацію за свої кошти й за те, що зібрали на донатах. Разом ми відсканували величезний ліхтар висотою більше чотирьох метрів і повністю його відреставрували. А ці моделі лишилися як побічний ефект. Думаємо, може зробити сувенірну продукцію, такий ліхтарик-нічник, і продавати, бо коштів не вистачило навіть на плафони.

Про мистецтво

Час від часу Олексій і Василь влаштовують собі «філософські дні». Прогулюються, наприклад, Пейзажною алеєю, розмовляють, випивають і шукають нові ідеї. В один з таких «філософських днів» вони зустріли художника Добриню Іванова, який і запросив до сквоту.

Олексій: – Є стереотип, що художнику нічого не треба, він має бути голодним. Ми так не вважаємо. Якщо абстрагуватись і подивитися зі сторони, художник – це така субстанція, яка, по суті, генерує й корегує певні соціальні напрями, створює нові сенси. Чому з ними першими завжди бореться диктатура? Тому що це люди, які мають «філософські дні».

Василь: – Мені здається, що художники – ніби корисні бактерії: вони заповнюють простір, щось виробляють та оживлюють порожнечу. Наприклад, якщо я отримаю купу грошей, то точно запущу їх назад, у це середовище, придбаю станок, матеріали. І довкола нас – багато людей, які рухають креативну економіку й заробляють у ній. І це, незважаючи на те, що ми періодично влаштовуємо собі «філософські дні»! У якийсь день ми просто думаємо, а вже наступного запускаємо проєкт і пов’язуємо між собою людей, які без нас би не перетнулися. Узагалі зараз у реалізації проєктів лише відсотків п’ять роботи власне художника, решта – менеджерські навички.

Ми лишаємо свої записи в «Журналі прийому хворих» українською та білоруською, покидаємо майстерню й робимо кілька фінальних кадрів захованих у хащах скульптур. Але хлопці ще не готові нас відпустити, запрошують піднятися на саму гору Щекавиця з величною панорамою старого-нового Подолу, радіовежею та залишками скульптури «Трініті» групи FGE – художників, які в 90-ті сквотували на Олегівській. Здається, це напівприховане місце ідеально пасує для розмов про мистецтво й «філософських днів», які ми тепер, за порадою Олексія та Василя, будемо влаштовувати всією редакцією.