Old Khata Project: «Ми не шукаємо у минулому міфічний "золотий вік українського села"»

|

Рубрика: Історії

|

Автор: Valeria Lazarenko

|

514

Сестри Анна та Світлана вже протягом року відшукують по всій Україні давні сільські хати та збирають історії їхніх мешканців. Для 34home вони поділились своїми спостереженнями про те, як складаються традиції і змінюються села, та що об’єднує Україну. 

 

 Довідка.  Світлана Ославська – журналістка, культурологиня за освітою. Авторка збірки репортажів «Півмісяць, хрест і павич». Живе у Івано-Франківську. В Old Khata Project займається текстами та інтерв’ю.

Анна Ільченко – фотографиня, культурологиня за освітою. Живе у Києві та займається візуальним оформленням Old Khata Project. 

  Old Khata Project в Instagram  /  Old Khata Project на Facebook  

 

Як все почалося

 Анна:  Ми зі Світланою кілька років поспіль їздили у репортажні поїздки для різних українських медіа, і часто опинялись у віддалених куточках. Цей стиль поїздок мені дуже подобався – наче їздили у справах, але завжди виносили щось для себе. І якось Світлана завела інстаграм, аби просто ділитись знімками цікавих хат, які нам траплялись. Ця сторінка потроху жила, та перед минулим літом у нас народилась ідея записати історії їх мешканців, створити фотокнигу та подивитись на це глибше. 

 Світлана:  Можна я додам альтернативну історію того, як почався наш проєкт? Ми виросли в місті: такому звичайному радянському індустріальному місті при заводі. Але наші батьки походять з села, як і батьки багатьох містян. Особливою цінністю для нас завжди було село маминої родини на Волині, дуже близько від Білорусі: ми туди приїздили на літо, і якимось чином це село, цей побут, краєвиди і хати проникли нам кудись глибоко, хоч ми далі просто жили собі своїм життям людини міської. В нас не було зверхності до села, як часто буває, а було щось глибше – хоч ми до кінця не розуміємо що. Бабусі не стало минулої весни – і, може, якось на підсвідомому рівні наше дослідження пов’язане із цим. 

 


Василь Дячук, Велика Кам’янка, Івано-Франківська область

 


Хата Анелі Гуменчук, Велика Кам’янка, Івано-Франківська область

 

Про пошук сіл та хатів 

 Світлана:  Перша експедиція в нас була минулого літа: це було село Велика Кам’янка Коломийського району Івано-Франківщини. Доволі цікаве з архітектурної точки зору покутське село: там збереглися специфічні будинки – дерев’яні, з верандами та широким використанням синього кольору у поєднанні з коричневим. 

Загалом ми маємо план: хочемо об’їздити всі етнокультурні регіони України – від півночі до півдня (хоча в Крим, звісно, не поїдемо). Тут річ не стільки в областях, скільки саме в регіонах. Власне, хати можуть відрізнятись навіть в межах одного адміністративного району! В кількох регіонах ми вже побували: Покуття, Карпати, Волинське Полісся, Луганщина, Чернігівщина. 

 Анна:  Пошук хатів для зйомки відбувається радше інтуїтивно: інколи ти просто дивишся на хату – і розумієш, що її треба фотографувати, тож стукаєш у двері, кричиш відповідно до регіону правильні слова вітань. 

Критеріїв вибору хати як таких у нас немає. Звісно, не хочеться фотографувати ті, які оббиті пластиком, бо в них я вже не бачу душі. Тому ми шукаємо саме «давні» хати.  «Давня хата» – це не про хронологію, а скоріше про культурне наповнення.  Бо коли ти говориш «стара хата», одразу уявляють певну хату дерев’яну, яка вже трохи розвалюється, і в якій погано пахне. А говориш слово «давня» – і складається зовсім інше враження, що є певна історія, яку ти мусиш дізнатись. 

 

Великий Березний, Чернівецька область

 


Великий Березний, Чернівецька область

 

Про «традиційне» 

 Світлана:  Насправді, більшість хатів, які ми можемо зараз знайти, радянського часу: натрапити на ту, якій більше ста років, дуже важко. Тільки на Галичині та у Карпатах інколи трапляються ґражди з ХІХ сторіччя, в яких досі живуть люди. Та нам важлива не певна кількість років, а суто інтуїтивне відчуття. 

І хоча мені здається, що ми бачимо певні риси традиційного для регіону будівництва,  ми не завжди знаємо, яких часів сягає ця традиція, чи то було століття, чи кілька десятиліть.  От, наприклад, різьблені веранди на Чернігівщині чи в Карпатах: ми самі ставили собі питання, чи це не мода, яка з’явилась вже у пізніші часи? Але навіть якщо певному явищу 50 чи 70 років – це все одно вже традиція, яка має значення для людей.

Ми не фокусуємось суто на «дорадянському», бо, наприклад, традиції фарбування, оздоблення, кольору теж змінювались. Наприклад, з’явилась у продажу бордова фарба – і у селі почали робити бордові хати. Чи, наприклад, змішувати для внутрішніх робіт вапно із зеленкою, аби отримати легкий колір. Так роблять у Сваловичах на волинському Поліссі – але це не зовсім типово ані для регіону, ані взагалі для українських хат. Хтось додав зеленку – інший побачив, що це гарно, і теж захотів так зробити. 

 Анна:  Але  те, що єднає усю Україну – це блакитний колір.  В будь-якому регіоні, куди б ти не подався, будуть певні блакитні деталі. Часто таким є оздоблення всередині хати, часто – ставні, інколи навіть уся хата цілком пофарбована блакитним. Це є скрізь! Тож ми навіть зробили хештег #blueidentityua, бо це дійсно щось особливе, наше. 

 Світлана:  Хоче це велике питання: ми досі не віднайшли, чи вже існувало таке розмаїття фарб якихось сто років тому. Наприклад, на Чернігівському Поліссі хати дуже кольорові, розписані ледь не усіма кольорами веселки. Але коли запитуєш у людей, як було раніше, розповідають, що різьблені вікна були частіше не фарбовані, а випалені та покриті захисником для дерева. Тому навряд чи ми можемо знайти якусь дуже давню традицію – хоча ми її і не шукаємо. 

 


Василь Крутчак, Верхня Дземброня, Івано-Франківщина

 


 Верхня Дземброня, Івано-Франківська область

 


Хата Василя Крутчака, Верхня Дземброня, Івано-Франківщина 

 


Верхня Дземброня, Івано-Франківщина 

 


Верхня Дземброня, Івано-Франківщина 

 

Верхня Дземброня, Івано-Франківська область, Іван Кімейчук біля своєї хати

 

Про безчасся

 Анна:  Ми в жодному разі  не прагнемо відшукати десь у минулому якийсь міфічний «золотий вік українського села», чи, не дай боже, українського народу.   Скоріш маємо погляд дослідниць культури – сприймаємо те, що є, як данність, не оцінюючи. І тому дивимось на ці хати як на сучасне – водночас красиве та гармонійне у співвідношенні стін, кольорів, даху. І навіть якщо хата вже трошки обтріпана, вона все одно лишається красивою, це чиста естетика. 
Для мене цей проєкт – ще й про безчасся. Часто те, про що говорять наші герої – універсальні речі, розмови про людські стосунки, традиції, долю, переживання. Їхні слова, висновки життя можуть бути актуальними будь-коли. 

 Світлана:  Деколи люди говорять речі, які справді вражають. Наприклад, наш герої з Чернігівщини розповідав: «… у 18 років мене забрали в армію, у 43-му, сім років я провів у армії, був у Берліні. А потім вернувся в село – наробив горшків, продав їй десь у Козельці, зробив весілля – по три літри горілки випили, і жили собі з дружиною мирно 60 років». І виходить такий контраст: ось – світова історія, Берлін, радянська армія, але тут – і рідне село, вони співвимірні у житті конкретної людини. 

 


Баба Нюра з Олешні, Чернігівщина


Майстер гончарства Іван Бібік з Олешні, Чернігівщина

 


Олешня, Чернігівщина

 


Олешня, Чернігівщина

 


Олешня, Чернігівщина

 


Закинута хата в Олешні, Чернігівщина

 

Про мешканців давніх хат

 Анна:  В нас немає цілі спілкуватись тільки з літніми людьми, але частіше за все виходить саме так. У нас вже є різні герої – але здебільшого їм від сорока років. 

 Світлана:  Молоді люди в селі кудись поспішають, чи мають більші підозри. А літні люди більш охоче розповідають про своє життя. 

 Анна:  Люди часто радо впускають у свої хати, і часто навіть не питають – хто ми, нащо ми це все робимо. Мабуть, ми зі Світланою не виглядаємо як ТСН, які зараз познімають та всім розкажуть, у кого тут свиня не родить.

 Світлана:  Буває і таке, що люди не довіряють, хоча ми виглядаємо так, ніби не здатні завдати шкоди. Напевно, річ у тому, що люди звикли, що якщо до них приїздять журналісти, то тільки аби написати про якийсь скандал, суперечку чи кримінал. Є і нелогічні страхи – що ми якусь хату хочемо перекупити. А може, у когось просто совість не чиста. 

 Анна:  Звісно, щоб нам почали щось цікаве розказувати, треба постаратись, увійти в довіру, пояснити, що ми від них хочемо. Ми стикались з тим, що наші слова просто не звучать для старших людей. Але ідея книги допомагає комунікувати. 

 Світлана:  Регіони в цьому плані сильно відрізняються. Напркилад, є такі, де бар’єру між публічним і приватним простором майже немає, тільки напівпрозорий штахетний парканчик.  Ти можеш побачити на подвір’ї людину, гукнути їй «Слава Йсу!» (чи «Добрий день», чи «Здрастє», залежно від регіону і обставин) – і зав’язати розмову.  А бувають села, де паркани високі, і тоді доводиться стукати – і це, насправді, значний психологічний бар’єр. 

 Анна:  З парканами цікава історія. У Карпатах вони майже відсутні – територію просто обмежують балками. А от в Олешні, на Чернігівщині, хати стоять до дороги вужчою стороною – у два віконечка «з налічніками». І там, де оця красива частина хати, роблять менший парканчик, інколи майже до землі, хоча далі може бути й великий паркан із воротами. Одна жінка розказала, що так роблять, бо перед домом «палісадніки» з квіточками, і їх навмисне відкривають на позір. 

 


Космач, Івано-Франківщина

 


Михайло Юсипчук-Дідишин, Космач, Івано-Франківщина

 


Космач, Івано-Франківщина, хата Михайла Юсипчука-Дідишина

 


Космач, Івано-Франківщина, хата Михайла Юсипчука-Дідишина. Скільки хрестів – стільки стоїть хата. 

 


Фрагмент закинутої хати в селі Космач

 

Про несподіванки

 Анна:  Здається, вже немає того, що могло би нас здивувати усередині хати. Хоча несподіванки трапляються. Наприклад, в Олешні на Чернігівщині ми дізнались про «п’ятра»: річ у тім, що це село відоме тим, що там споконвіку виготовляли кераміку – глиняні «горшки». Їх робили буквально в кожній хаті: для цього у великій кімнаті облаштовували спеціальні конструкції. Зі стелі спускали балки, на які клали дошки – туди ставили сирі горщики, аби ті підсохли. Це і є «п’ятри». Ми не очікували такого побачити: виходить, що в основній кімнаті, де люди живуть, готують їсти, сплять, де фактично відбувається усе життя, ще є і рівень горщиків під стелею. Промисел справді дуже тісно переплітається з повсякденним життям. 

 Світлана:  Як зараз – коли ти в одній кімнаті і спиш, і їси, і працюєш за ноутбуком. 

Коли ми починали проєкт, часто неочікуваним був інтер’єр хатів. Неможливо було уявити, скільки всього може бути всередині хати: традиційні рушники в перемішку з китайськими бутафорськими квітами, ікони, портрети родини, вишиті подушки, просто якісь картини, які невідомо звідки взялись. І все це створює неймовірний колорит, які дуже подобаються людям (це наші найпопулярніші фотографії!). Дуже цікаво, як люди створювали цей інтер’єр, цей простір, в якому вони живуть постійно. Воно все дуже яскраве, дуже багате, дуже колоритне – і надмірне. Але люди не бачать цієї надмірності, вони в ній живуть, і вона для них органічна. 

 


Дземброня, Івано-Франківщина, Марія Іллюк та її хата

 


Дземброня, Івано-Франківщина

 


Дземброня, Івано-Франківщина

 

Про піч

 Світлана:   Хати невеликі за об’ємом – але у них максимально висока концентрація життя.  Раніше хати взагалі мали тільки один простір всередині: мабуть, річ в опаленні. Цікаво, що зараз, коли люди почали осучаснювати хати, прибирати піч та обшивати їх пластиком, всередині часто стає вогко, з’являється цвіль. Тобто, піч так обігрівала хату, що цього всього просто не було. 

Якщо, наприклад, загадати типову хату на волинському Поліссі, то це будуть сіни, кухня, і дві житлові кімнати. Сіни – холодні, а піч розташована ніби всередині всього: стіною до кімнати, де спали, з додатковою грубкою для обігріву вітальню. Цього тепла вистачало, аби обігріти всю хату, і навіть взимку в ній завжди було тепло (на відміну від сучасніших хат, де може бути холодно незважаючи на батареї). Виходить, що люди частково забули про функції печі, чому вона була саме такою і так розташована.

Мабуть, багато таких знань здобувались чисто інтуїтивно та не були ніде записані – просто люди знали, що робити треба ось так, бо так робив батько чи дід-прадід, і не задавались питанням, чому. Тож людям буває важко описати, як вони, наприклад, будували свою хату, бо вони ніде про це не прочитали – просто знали, як це має бути. 

 


Cтрілкове, Арабатська стрілка, Херсонська область

 

Про відчуття суму

 Анна:  Звісно, є відчуття, що проєкт треба робити зараз, бо ще трохи, і багато чого зникне. Це одна з мотивацій для нас. Але ж, ці хати зникнуть – знайдуться нові, в яких теж будуть жити люди, облаштовувати свій простір, свій дім, наповнювати його тим, що буде їм важливо. Сумно може бути тому, що ти часто слухаєш про тяжке життя, і потім маєш винести це кудись далі. 

 Світлана:  Походи в села не завжди радісні. Люди розповідають дуже різні історії – і це буває важко, коли ти слухаєш і записуєш всі історії протягом кількох днів. 

 Анна:  Й інколи, коли ти цілий день ходиш, слухаєш, ввечері хочеться просто лягти й полежати, відійти – бо слухати людей, чути їх, насправді виснажує. Але влітку ми плануємо використовувати опції, коли нас будуть запрошувати переночувати. Це все – у планах.

 


Залісся, Волинь

 


Нуйно, Волинь

 


Сваловичі, Волинь

 


Кремінна, Луганська область

 


Черче, Львівщина

 


Черешенька, Чернівецька область

 

 Щоб не пропустити нові цікаві тексти, підпишись на 34home у  Instagram  та  Facebook

 

Фото: Old Khata Project

|

Рубрика: Історії

|

Автор: Valeria Lazarenko

|

514

ТЕМИ:

Читай також:

«Это моя зона комфорта». Ольга Штейн – о своей мастерской
Історії /

«Это моя зона комфорта». Ольга Штейн – о своей мастерской

«Мне важно иметь возможность иногда прийти сюда, поставить белый холст и просто смотреть в него три часа».

«Книги – это доступная роскошь». Антон Фридлянд – о своей домашней библиотеке
Історії /

«Книги – это доступная роскошь». Антон Фридлянд – о своей домашней библиотеке

Разговор о читательских привычках и свежих литературных открытиях.

«В горах тебе приходится выживать». История переезда в карпатское село
Історії /

«В горах тебе приходится выживать». История переезда в карпатское село

«Все, что ты здесь делаешь, дается с большим усилием, как будто постоянно идет какая-то борьба между тобой и природой».

«Художники – ніби корисні бактерії». Як живе артсквот «Садік»?
Історії /

«Художники – ніби корисні бактерії». Як живе артсквот «Садік»?

Скульптор Олексій Золотарьов і художник зі світла Василь Грубляк – про те, чим живуть молоді київські художники.

Зараз на головній:

Как избавиться от хлама раз и навсегда? 10 советов
Лайфхаки /

Как избавиться от хлама раз и навсегда? 10 советов

Приводим в порядок дом, мысли, жизнь.

6 весенних продуктов, которые самое время включить в рацион
Їжа /

6 весенних продуктов, которые самое время включить в рацион

Большинство из них уже замечены на прилавках магазинов и рынков!

Інтер’єр дня: Green Space у передмісті Києва
Натхнення /

Інтер’єр дня: Green Space у передмісті Києва

Розглядаємо інтер’єр, створений Mosharova design studio.

Навіщо нам потрібно добре спати?
Конспект /

Навіщо нам потрібно добре спати?

Публікуємо уривок з нової книги «Коли я нарешті висплюсь».

Что такое киндеркор?
Тренди /

Что такое киндеркор?

Разбираемся в самом радостном тренде последнего времени.

Почну з понеділка: як і навіщо вирощувати мікрозелень
Почну з понеділка /

Почну з понеділка: як і навіщо вирощувати мікрозелень

Як організувати свою вітамінну плантацію на підвіконні – розповідає ґрунтознавець.

9 простых шагов, которые сделают рацион здоровее
Їжа /

9 простых шагов, которые сделают рацион здоровее

Советы, которым очень легко следовать, а эффект будет – неоценимый.

Показати більше