Спальні райони наших міст прийнято критикувати. Панельну забудову 60-х чи 80-х – за сірість та бездушність, нові житлові комплекси – за висотність, недоладну інфраструктуру та неспівмірність людині. Але життя у «спальниках» має і свої переваги. Про те, що з нашими мікрорайонами не так та як виправити ситуацію, розпитали соціологиню Аллу Петренко-Лисак.
Довідка: Алла Петренко-Лисак – дослідниця у галузі міської антропології, кандидатка соціологічних наук, доцентка кафедри галузевої соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. З 2011 року досліджує соціальну мобільність, соціологію простору та практики перетворення простору, зокрема – балкони та публічні простори українських міст.
Ще якихось сто років тому сама ідея будувати великі багатоквартирні будинки вважалась революційно-соціалістичною: адже, замість помешкань з вічними проблемами з опаленням та комунікаціями робітничий клас нарешті отримає власне житло – не надто просторе, але своє. Ле Корбюзьє планує «Марсельську одиницю» та розробляє концепцію «веж у парку», навколо Чикаго й Парижу виникають цілі «пояси» багатоквартирних будинків.
Та проходить зовсім небагато часу – й панельні будинки, що надавали опцію дешевого та функціонального житла, починають нещадно критикувати: мовляв, однотипні башти – сірі й бездушні, й життя у них перетворюється на пекло: люди відриваються від суспільного життя, а транспортна й соціальна інфраструктура тільки розчаровують.
Ставлення до «панельок» неоднозначне і в нас, хоча саме в таких будинках проживає більшість мешканців великих міст. У будинках, споруджених у 1960-80-х роках (тобто в панельному житлі) проживає близько 81.6% мешканців столиці і 57,1% населення всієї України.
Алла: – Періоди соціальних, економічних, політичних криз породжують своїх монстрів і свої рішення. З часом всі вони стають частиною історії. Коли людей переселили з бараків до власних (хоч і не приватних) квартир, маленьких, але таких особистих, соціальна ціна події була надзвичайною. Людина отримувала свій простір супротив колективістським та загальним.
Який би колективізм не пропагувала влада, він буде подоланий прагненням індивіда до усамітнення, до особистого предметного простору, місця, де можна переживати власні почуття на власний розсуд і вираження. Люди отримували окремі простори, але при тому все було огорнутим в загальну стилістику однаковості, щоб все ж таки не підривати ідеї спільного поступу в контексті пануючої ідеології.
Та за правилом розгортання циклічних систем, суспільство знову повертається до зацікавленості в гуртових моделях співжиття, критикує індивідуалізацію та егоїзм. Все, що свого часу постало вирішенням проблем, тепер стало новою проблемою. Час вніс корективи, й однаковість тепер вже не є ознакою справедливості. Раціональне і справедливе різноманіття стали новими стандартами оціночних суджень.
Про мешканців
Алла: – «Спальні райони» планувалися як місце, де робоча людина мала відновити свої сили, щоб зранку знову відрядитися на роботу: на заводи, фабрики, виробництва. Цілком в дусі філософії індустріалізму. Але пройшов час – і тепер спальні райони потребують більшого, ніж просто простору для забезпечення сну і відпочинку. Змінилися форми зайнятості, розгорнувся сектор дрібного і середнього бізнесу, переформатувалися варіації перепочинку. І спальні райони своїми стихійними трансформаціями самі заявили про те, чого їм не вистачає.
Розгорнулася поява третіх місць (перші – дім, другі – робота) – місць ком’юніті: кав’ярень, пабів, ларьків, дитячих закладів освіти та розваг, клубів за інтересами, спортивних майданчиків, парків і скверів, зон дозвілля тощо. В якийсь момент часу це були форми стихійного переоблаштування (десь так триває і досі), але згодом вони узвичаїлись. Нова естетика трансформованих спальних районів – це, наприклад, активні перші поверхи, на які перетворилися квартири з виходами на транзитні вулиці – аптеки, магазини, перукарні. Без знання теорії люди самі інтуїтивно чи на основі досвіду відчули «практичний підхід» до розбудови ефективного міського простору.
Про естетику
Якщо заглибитись в історію містопланування, виявиться, що насправді «типові» київські, харківські чи одеські райони, забудовані панельками – зовсім не однакові. Ніби-то схожі будинки відрізняються за кольорами, дизайном вікон та під’їздів, чи, наприклад, прикрашені мозаїками (які, на жаль, часто закривають пінопластовим утепленням).
Незважаючи на постійну критику, житло у спальних районах «типової забудови» лишається наймасовішим та найпопулярнішим – хоч би як його не називали «застарілим» та не шеймили за «сірість».
Алла: – Перевага спальних районів в тому, що там людина проводить чимало свого часу. А діти та пенсіонери – чи не основний свій час. Це простір повсякдення, який формує загальний фон життєвого настрою. Перевага з точки зору урбаністичної логіки – це простір, що містить потенціал громадотворення та спільності. Це простір, де люди сплять, а сон потребує безпеки та комфорту. Якщо ці два критерії забезпечено, то спальний район – не менш важлива частина міського простору, ніж бізнесовий чи туристичний. Так, він справді не для туристів. Але окремі локації за якогось історичного моменту можуть перетворитися на місця пам’яті та стати історією місцевості (наприклад, художні скульптури чи пам’ятні дошки про відомих особистостей).
Та питання безпеки породжує нову проблему – «заґратованих» спільнот та просторів (gated communities). Комплекси новобудов, які розрослись до цілих мікрорайонів, відгороджуються від світу високим парканом. Мешканці задоволені – відчувають себе у безпеці (але уяви, що ти відчуватимеш, коли будеш іти в гості до подруги, лишаючи охоронцеві всі свої паспортні дані).
Та насправді, паркан і наявність цілодобової охорони – чи то в житловому комплексі, чи то в приміському котеджному містечку – створюють лише ілюзію безпеки – та працюють на сегментацію міського простору і розділення спільнот, стверджує урбаністка Сета Лоу.
Про типовість
Алла: – Спальні райони – це невід’ємна частина міського та позаміського простору. Субурбія теж спальний район, квартали багатоквартирних будинків чи таунхауси – це все варіації спальних районів. Типовий – не значить однаковий, це значить впізнаваний. Нехай типовостей буде чимало. Головне, щоб вони були комфортними для життя. А поняття комфорту може різнитися нюансами звичок, умовностей ландшафту та економічних систем, політики власності та користування, традицій чи інших факторів, що визначають правила спільного життя. Є типові данські райони, типові паризькі, типові празькі, типові берлінські, типові запорізькі чи типові київські. Якщо ставитись до типовості не як до уніфікації, то нічого принизливого в тому немає.
Звісно, тренд забудови останніх років – вертикальні житлові комплекси, часто «нетипові», барвисті й яскраві. Ті самі «вежі», про які писав Ле Корбюзьє – хіба що без парку довкола. Тож не дивно, що Київ посідає перше місце у Європі за кількістю хмарочосів – обігнавши навіть Лондон. На четвертому ж місці розташувався Харків.
Алла: – Розбудова спальних районів в формі вертикальних мурашників, звісно, викликає острахи. Втім, соціальна історія локального масштабу ще не довела, що проголошувані ризики настільки страшні та невідворотні, як їх змальовують (ніби-то спальні райони – це гарантована гетоїзація чи соціальна стигматизація, криміналізація чи де-соціалізація). Навпаки, з’являються виразні історії розбудови місцевих громад та спільнот з потенціалом до самоорганізації, сусідства та утримання добропорядку.
Критика життя в спальних районах висотної забудови може наражатися на оборону мешканців аргументами захисту свого місця життя, заперечення нападів й ствердження власної прихильності до свого району. Простір узвичаюється, стає частиною повсякденності – й привласнюється мешканцями.
Про майбутнє
Алла: – Насправді, міські райони, де переважає однотипна забудова, вже в минулому. Те, що називають спальними районами в чистому форматі ідеї – поступово зникає. На їхніх сучасних територіях прагнуть розбудовувати широку соціально-економічну пропозицію чи трансформують вже існуючий простір розміщенням мережі третіх просторів. Інша справа, що можна критикувати наявну ситуацію нестачею тих чи інших елементів (наприклад, дитячих садків чи просторів для прогулянок). Та не висотність завада, а відсутність елементів громадотворення та помилки в просторовому плануванні.
Альтернативний варіант – перепланування житлових будинків за прикладом берлінського району Ahrensfelden Terrasen: колишні одинадцятиповерхівки буквально «обрізали» на рівні четвертого-п’ятого поверхів, розпланували тераси на верхніх поверхах та збільшили кількість «третіх просторів». Район знову став вібруючим та різноманітним. А панельні будинки Стокгольму, які не так вже й складно сплутати з до болю знайомими «хрущівками», перетворюються ледь не на найбажаніше житло для молодих шведів – завдяки розвиненій інфраструктурі й транспортній доступності.
Алла: – Гарна архітектурна освіта, подолання корумпованості щодо надання права землевласності чи оренди землі, урегульованість практик забудови та просвіта стейкхолдерів – це ті важкі в реалізації і потрібні в організації компоненти, які б робили наші спальні райони прекрасними, типовими і, водночас, унікальними.
Фото: Marjan Blan | @marjanblan on Unsplash
